Україна стрімко рухається в напрямку інтеграції до світової спільноти, від якої вона була відгороджена «залізною завісою» багато років. Цей шлях непростий, впровадження міжнародних норм і стандартів та відхід від неефективних напрацювань подекуди викликає необхідність реформування цілих галузей. Ні для кого не є секретом, що і галузь охорони психічного здоров’я, і зокрема медична психологія як її окремий компонент, також потребують змін.

Наразі існує чимало поглядів на те, як має виглядати українська система охорони психічного здоров’я в майбутньому і в який бік вона має рухатись. Добре, якщо пропонується рух в сторону позитивних реформ та наближення до світових норм. Зокрема такі позитивні зміни закладені в Концепції розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року, затвердженій Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1018-р. Однак погано, коли під гаслом «реформ» та «приведення до міжнародних стандартів» висуваються ідеї, які не лише не сприяють розвитку та розквіту галузей, а навіть гірше – зупиняють цей розвиток або намагаються повернути його назад, до рудиментів радянського минулого.

Однією з провідних цінностей західного світу є здатність до самовизначення професійних спільнот і їх повноцінна участь у вирішенні будь-яких питань, що стосуються власного фаху. Недопустимим є самостійне вирішення цих питань представниками інших спеціальностей чи спеціалізацій. Саме тому, важливим завданням Асоціації є сприяння розвитку фаху лікаря-психолога в Україні і ми вважаємо за необхідне не залишати поза увагою будь-які спроби чи пропозиції зупинити цей розвиток, дискредитувати чи знищити фах.

Нас зацікавила стаття екс-головного спеціаліста МОЗ з психіатрії , директора ДУ "Науково-дослідний інститут психіатрії Міністерства Охорони Здоров'я України", д.мед.н. Ірини Яківни Пінчук від 17.09 2018 року «Психологічне забезпечення населення України: чи зможемо визнати наш досвід непозитивним?», в якій автор розмірковує про позитивність досвіду «психологічного забезпечення» населення України. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2539743-psihologicne-zabezpecenna-naselenna-ukraini-ci-zmozemo-viznati-nas-dosvid-nepozitivnim.html

Стаття є вартою уваги членів асоціації та всіх лікарів-психологів зокрема тому, що в ній автор висуває ідеї та бачення щодо медичної психології в системі охорони психічного здоров’я. Основними тезами є те, що в країні панує хаос із «психологічним забезпеченням», існує істотна потреба в компетентних та відповідальних спеціалістах, а «існуючий досвід впровадження спеціальності «лікар-психолог» слід визнати непозитивним». Причому вирішення даних питань автор статті чомусь бачить у об’єднанні спеціальностей «Психологія», «Практична психологія», «Медична психологія» в одну спеціальність «Психологія» на рівні бакалавра та впровадженні вторинної спеціалізації «Клінічна психологія». Ми погоджуємось із автором у тому, що Україні потрібні зміни в правовому регулюванні даних спеціальностей, однак, на нашу думку, шлях об’єднання спеціальностей з різних галузей знань є завідомо помилковим та деструктивним для всієї сфери психічного здоров’я.

Хочемо зазначити, що для всіх хто в повній мірі володіє інформацією щодо фахівців, які мають спеціальність "Медична психологія" відомими є наступні факти:

• «Лікар-психолог» - це кваліфікація, а спеціальність має назву «Медична психологія»;
• Здобувач спеціальності 225 «Медична психологія» навчається в медичному університеті за напрямом «Охорона здоров’я», а відтак є лікарем по суті, а не по назві;
• Тривалість навчання за спеціальністю «Медична психологія» складає 6 років, як і в інших лікарів (а не зазначені автором 5 років), до того ж наявна інтернатура за спеціальністю «медична психологія». Протягом навчання майбутній лікар-психолог вивчає, окрім дисциплін з психічного здоров’я, усі медичні дисципліни (а вивчення психіатрії налічує в декілька разів більше годин, в порівнянні з медичними факультетами)
• лікар-психолог під час навчання вивчає дисципліни «фармакологія» та «клінічна фармакологія», а після завершення навчання володіє всіма компетентностями лікаря для призначення лікарських засобів, чим не володіють фахівці за спеціальністю «Психологія» та «Практична психологія».

Таким чином, вже в самому змісті навчання помітна приналежність лікаря-психолога до медицини, зокрема до системи охорони психічного здоров’я, а фахова діяльність споріднює його більше з лікарем-психотерапевтом чи лікарем-психіатром, аніж з практичним психологом. І прирівнювати його до фахівців за спеціальністю «Психологія» та «Практична психологія» є некоректно та помилково. Керуючись такою логікою, до практичного психолога можна прирівняти й лікаря-психіатра, лікаря-педіатра можна прирівняти до вчителя, ІТ-спеціаліста – до фізика! Певна схожість в контингенті, з якими працюють фахівці, дисциплінах, що вони вивчають, ще не дає підстав прирівнювати їх один до одного.

         При прирівнянні магістра охорони здоров'я до бакалавра(!) соціальних та поведінкових наук перекреслюється статус лікаря, роки важкого навчання в медичному університеті, роки навчання в інтернатурі. Варто нагадати і про високу ймовірність великої кількості справедливих судових позовів від фахівців, що понесуть фінансові та часові втрати, отримають моральну шкоду при реалізації запропонованого варіанту «реформи».

         Також незрозумілою залишається теза про необхідність прирівнювати лікаря-психолога (медичного психолога) до психолога, практичного чи клінічного психолога задля приведення системи до «міжнародної практики». Адже у багатьох країнах світу медичний психолог та клінічний психолог – це різні фахівці, до того ж медичний психолог, на відміну від клінічного:

• може мати базову підготовку в медицині, а не в психології;
• має підготовку в психофармакології та може призначати пацієнтам певні групи препаратів;
• має глибшу підготовку в галузях, що стосуються психічних розладів;
• суміщає в своєму навчанні біомедичну та психосоціальну моделі;
• навчаються спеціально для роботи в закладах охорони здоров’я.

А в деяких випадках клінічний психолог може пройти додаткове навчання, щоб здобути компетентності для роботи медичним психологом (зокрема, подібна система успішно функціонує в Сполучених Штатах Америки), але нам невідомі країни, де це відбувається навпаки!

Як стає зрозуміло з вказаного нами вище, подібна система, яка вже реалізована в Україні, на даний момент значно більше відповідає міжнародним нормам, ніж запропонована ідея прирівняння лікаря-психолога до психолога чи практичного психолога. Більше того, з урахуванням сучасних тенденцій міжнародної спільноти до вузької спеціалізації, створення розмаїття спеціальностей та галузей в системі охорони психічного здоров’я, пропозиція автора об’єднати все в одну «Психологію» виглядає рухом в протилежний бік та поверненням до радянських традицій.

Рішення об’єднати усіх під однією назвою не вирішує жодного з питань, які стоять перед сучасною системою охорони психічного здоров’я, а лише вносить чергову плутанину в термінологію та юридичні документи і перекреслює всі напрацювання, зроблені фахівцями спеціальностей «Медична психологія», «Психологія» та «Практична психологія». А одноосібне безпідставне визнання «непозитивним» досвіду впровадження спеціальності «Медична психологія» вважаємо не лише знеціненням праці й компетентності засновників, усіх фахівців, організацій та установ, що сприяли і сприяють розвитку спеціальності в Україні, а й таким, що не відповідає критеріям науковості та принципам професійної етики.

На нашу думку, подальшим рухом до міжнародних норм та стандартів та сприянням розвитку цікавої та необхідної галузі було б:

• Внести зміни до Закону України «Про психіатричну допомогу», зокрема до статті 27 яка монополізує за психіатрами право ставити діагноз психічного розладу, з наданням такого права окрім психіатрів і лікарям інших спеціальностей, зокрема лікарям загальної практики та лікарям-психологам.
• Врегулювати для лікарів-психологів усі проблемні питання про освіту та практику в напрямку психотерапії.
• Створити можливість перехресного навчання, спеціалізацій та перекваліфікацій в спеціальностях охорони здоров’я на післядипломному рівні, особливо щодо спеціальностей психо- профілю (психіатр, дитячий психіатр, нарколог, психотерапевт, психофізіолог, медичний психолог, сексолог та ін).
• Створити клінічну резидентуру зі спеціальності «медична психологія» та ін.
• Покращити практичну сторону навчання майбутніх лікарів-психологів на додипломному рівні, зокрема запобігти викладанню медичної психології та інших суміжних дисциплін, викладачами що не мають освіти та практики за даним фахом.
• Розширити мережу існуючих медико-психологічних факультетів та медичних університетів, що навчають за спеціальністю «Медична психологія».
• Запровадити програму впровадження посад лікаря-психолога в більшості відділень закладів охорони здоров’я.

Цей список не може бути вичерпним. Також ми наголошуємо, що пропонуємо шлях розвитку виключно нашої галузі – медичної психології, проявляючи при цьому повагу до колег-психологів дозволяючи їм самим вирішувати долю та перспективи своїх спеціальностей. Хоча ці перспективи і мають бути узгоджені задля існування єдиної системи психічного здоров’я в Україні.

Українська асоціація лікарів-психологів виступає проти дискусій без урахування думки фахівців усіх зацікавлених спеціальностей та засуджує будь-які намагання дискредитувати галузі під гаслом «реформ» та «приведення до міжнародних стандартів». Ми наполягаємо на відкритій дискусії, повазі до усіх зацікавлених сторін та вирішення проблем шляхом, який створить умови для розвитку необхідних спеціальностей та розширення їх можливостей на благо нашої держави!